Bluesky now has over 10 million users, and I was #1 247 586!

Стою в черзі, аби оплатити покупку на стенді КСД. Протягую книжку касиру і він такий: - О, це ви щойно ж купували? Анастасія, так? - Ні, не я, - і диктую свій номер для коїнів. Тепер у мене буде нав'язлива ідея, що десь ходить мій двійник. І ходить зовсім поруч😏

Беру участь в конкурсі драбллів, тому буду дуже вдячна, якщо відвідаєте сторінку й поділитеся з друзями, як буде до вподоби👍 md-eksperiment.org/post/2024030...

Я прошу тебе не плач цієї ночі Хоч раз всміхнися щиро ти мені Бо не побачу вже тебе у цьому році Мені хоча б зустрітись раз в віки Соня Амбріс

Бу!👻👻👻

У рядку так і залишилося світитися: "Введіть текст повідомлення".

Невдячна справа переконувати глухого промовами. Та чомусь нас подеколи це не спиняє.

Скільки пам'ятаю його, Марко завжди був несміливим. Навіть як погоджувався на щось, потім обов'язково давав задній хід. Заперечував, що хотів кудись піти, щось зробити. Та я бачив запал в його очах. Він хотів, але боявся. Боявся настільки, що, здавалося, не жив.

Вогонь охопив кімнату з усіх боків. Нестримною хвилею зірвався аж до стелі. Потім — перекинувся на двері. Немов кайдани, оточив зусібіч й стиснув у кільце. Він намагався вирватися, кликав на допомогу. Марно. Серед нескінченного, багатотисячного світу, у цьому лісі він був сам.

Коли на день народження йому казали загадувати бажання, він загадував щороку лише одне — безкінечну каву, яка сама з'являтиметься у його чашці. Бажання майже збулося — він пив каву щодня у своїй власній кав'ярні, яка славилася на все місто найкращими зернами, ретельно відібраними Василем.

Безумство. Шаленство. Натхнення. Носив він щодня нове ймення. Та вірив завжди в єдину Велику і сильну країну

Хтось приносив господарю впольовану здобич — мертвих мишей чи птиць. Та Олесько був розумним котом. Ніс господарці у зубах цукерку у золотистій обгортці, яка лежала серед десятка інших на обідньому столі у плетеному кошику. Потім сидів і чекав, коли його погладять у вдячність за його подарунок.

Тверда палітурка, крейдовий папір з ледь помітними жовтими смужками. Вона записувала туди усі свої думки. На полях малювала невеликі візерунки, фігурки. Коли закривала блокнот, обережно перев'язувала його жовтою шовковою стрічкою. Не хотіла замикати будинок для своїх думок на замок...

Тіна давно нічого не писала. Не мала ні сил, ні бажання. У соціальних мережах, мов змовилися, повторювали творити. Тіна не могла. "Систематичність — це усе", — як заведені казали. Тіна направду сідала і писала. Але далі одного речення не йшло. Глухий кут. Їй потрібен був поштовх...

Вона любила гортати старі книги. Кожна — зі своїм унікальним запахом. Коли перегортала сторінку й потім торкалася пальцями губ, могла відчути на кінчику язика смак зжовклих сторінок й вицвілої фарби.

Вона звикла блукати серед поля. Пролітати над лісом у пошуках квітів. А у кам'яних джунглях вона почувалася зайвою. Тут не було нектару і пахощів. Тільки розпечений асфальт. Та куди було вже дітися комашці? Мала терпіти, шукати. Серед цього засилля бетону й пилу, знайти свою квітку й затінок.

Вони пурхнули увись. Тільки пелюстка ніжно затріпотіла й з неї скапнула роса, яка ще не встигла висохти. Метелики у чарівному танці проминули велику тополю й закружляли у небі. Дві мерехтливі крапки у блакитному безмежжі. Тріпотіння їхніх крил звучало як мелодія, сповнена ніжності та легкості.

Вона загорнула її у цупку тканину. Потім — у великий сміттєвий пакет. Ліпшого під рукою не відшукалося. Але так волога не одразу дістанеться до неї. Можливо, таки дотримає до наступної весни. А тоді уже буде нічого боятися ні їй, ні її книзі. Вона у це вірила та сподівалася...

Бабуся вирощувала фрукти та ягоди у своєму саду, дбаючи про них з неймовірною любов'ю та турботою. А коли вони дозрівали, ми всі долучалися до цього обряду – збирали фрукти та ягоди, спілкувалися, сміялися, червоніли від спеки на кухні й в кінці дня мали перед собою найсолодший плід нашої праці.