якось так собі й уявляю розмінування українських територій. сапери, а слідом співробітники eva. з шампунями та корейськими масками в руках. так званий косметичний фронт.

температура - як в розпал липня. листя під ногами - як в кінці вересня. Тільда стурбована.

день в який з кожним роком дедалі більше просто плачеш. бо незалежні. попри все. і попри всіх.

злочинний температурний режим.

такий живий. такий людний. такий сонячний.

колись я приїду в Київ не працювати. просто ходити, просто приїду. і всім перед тим про це напишу. колись.

по дорозі з укриття побачила як падає зірка. так і живемо.

новини, які ми заслужили.

я тут 2 тижні, а ще не було жодного фото собак. виправляюсь.

twitter все більше схожий на привоз. не встигаєш зайти, всюди ґвалт, тхне з усіх сторін, крики й скандали на кожному кроці, комусь погрожують, хтось торгується, по кутках - сварки й драми міських божевільних… та інколи хтось з тобою поділиться хорошим рецептом або підбадьорливо пожартує.

bluesky для українського сегменту - це наче новий дорогий заміський клуб закритого типу, який тобі дарує тишу та спокій і гарантує доволі адекватне оточення.

«…а його колекції українських писанок я не сміла навіть торкатися» - це найбільш неочікуване, що можна прочитати в книзі про Нью-Йорк 60-70х, в якому, здається, єдине, що колекціонували, це види речовин, які можна в себе закинути. все інше - очікуване. щира історія.

як влучно. «бережіть природу, поки не пізно»

інколи дивлюсь на свої книжкові полиці з (ще) непрочитаного і сама собі заздрю. скільки всього попереду.

ходиш містом і воно тобі болить.